Перемовини з Кремлем: вихідні умови


Марія ЗОЛКІНА,
політичний аналітик Фонду
"Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва"

Останнє попередження?

Ще більше розгортання  бойових дій на  теренах України не входить в інтереси Європейського Союзу і США, які саме тому  і намагаються в повному обсязі використати всі  наявні у них дипломатичні  та санкційні інструменти, аби  (при)зупинити конфлікт без надання Україні  летального озброєння, навіть в оборонних цілях.   Військова допомога Україні розглядається на Заході як один з крайніх  заходів, який, за їхніми побоюваннями, призведе до  ще більшої ескалації конфлікту, опосередковане втягнення країн, що нададуть зброю, у воєнне протистояння, а також цілковиту ліквідацію можливості домовитися з Путіним, принаймні у короткостроковій перспективі.  Саме тому, зараз, коли перспектива військової допомоги Україні як ніколи серйозно дискутується, передовсім у  Штатах,  Німеччина (як основний рушій переговорного процесу) так оперативно відреагувала на  «мирний план» Путіна і терміново   ініціювала  нові перемовини. Нинішні переговори – це фактично останній шанс  домовлятися на політичному рівні і  не вдаватися до  надання Україні  озброєння.  Якщо ці переговори не матимуть жодних істотних результатів, яструби  у політичних колах  США, та й ЄС, але меншою мірою,  матимуть  залізні аргументи на користь  правильності своєї позиції.

Москва та Київ: наскільки непримиренні  позиції?

Основна проблема і перешкода для досягнення домовленості станом на сьогодні – це   надто великий  розрив між тим, що вимагає і до чого прагне Кремль, з одного боку, і на що може погодитися/що вигідно  Україні та її західним партнерам, з іншого.

Отже,  шляхом чергового наступу та шантажу війною Путін значно підвищив ставки  у своїй грі.

Звичайно, задача-максимум – це той самий, що й навесні 2014 р., сценарій  зміни конституційного ладу і передовсім державного устрою  на федеративний, повернення до позаблоковості, і, з огляду на все, відмова  не тільки від інтеграції в НАТО, але і в ЄС.

Задача-мінімум для Кремля – це аж ніяк не перетворення Донбасу на Придністров’я, адже   варіант замороженого конфлікту на Донбасі, який вигідний Росії,  є набагато гіршим  за формою і змістом, аніж ситуація в Придністров’ї чи Абхазії.  Навіть без конституційної реформи Донбас, за  замислом Кремля, має лишитися частиною України, а та у свою чергу –  нести за нього весь тягар економічної, фінансової та соціальної  відповідальності, не маючи при цьому жодного політичного та адміністративного впливу на процеси  на окупованій території.  При цьому  жодного відновлення контролю  України за її власним кордоном, аби Росія і надалі безперешкодно могла  підтримувати маріонеткові республіки  живою силою та зброєю. Фактично, шантаж війною, а точніше позиційними боями, а також можливістю відновлення наступу, продовжуватиметься.  Це мінімум, який, втім, не вирішить проблему, але потенційно може задовольнити Москву в коротко- і навіть середньостроковій перспективі.

Проблема полягає в тому, що   цей сценарій-мінімум для Росії наразі неприйнятний ані для України, ані для  її західних партнерів.  У своїй спільній позиції Україна, США, ЄС, примушуючи  (передовсім, завдяки  ролі Німеччини) Росію сісти за стіл переговорів,  представляють свій сценарій досягнення домовленості, який, судячи з усього, будується на тих-таки Мінських домовленостях. Очевидно, що ані відведення зброї, ані  виведення військ і найманців з території України, ані  надання Україні можливості контролювати свій кордон неприйнятні для Росії і вона на це не піде. Німеччина підходить до переговорів за логікою вимагати від початку максимум, щоб домогтися  реально можливих  домовленостей. За умови замороження статусу-кво без легалізації днр і лнр і без взяття їх на  утримання Києва,   Україна та  Захід можуть погодитися  хіба що на  замороження нинішніх  кордонів так званих республік. Ідея запровадження  миротворчого контингенту також поки що неприйнятна  для України, яка, за процедурою, має сама звернутися до ООН із запитом про формування такого контингенту. Допоки Українська держава не вичерпає абсолютно всіх  інших механізмів  або  допоки не відбудеться ще більш масштабна воєнна інтервенція,  мови про  миротворчий контингент українська сторона вести не буде.

Проте чи задовольнить те, що може запропонувати Україна зі свого боку, апетити Росії, яка прагне не точкових кроків, а принципових рішень України на найвищому – конституційному рівні? Навряд чи.  Саме тому кінцевий   результат переговорів, що  проходитимуть у Москві 6 лютого,  лишатиметься  непередбачуваним до самого кінця.  Компроміс передбачає готовність обох сторін зробити кілька кроків-поступок  від власних максимальних вимог –  до умовної точки рівноваги, такої собі політичної  медіани. Але проблема полягає саме в тому, що ця точка рівноваги мала би бути реалізацією Мінських домовленостей, які попри свою  невигідність для України в стратегічному, довгостроковому плані залишаються єдиним підґрунтям  і оформленням позиції сторін. Фактична відмова  Росії від Мінських домовленостей  майже нанівець зводить  перспективу домовитися станом на сьогодні. Деталей багато, але глобально причина проста – Росії непотрібний мирний сценарій,  хоч би в якій формі він був реалізований.  Їй потрібний   перманентний політичний, воєнний та  економічний землетрус на території України.