Державне фінансування як виклик для парламентських партій


Олексій Сидорчук, політичний аналітик Фонду «Демократичні ініціативи»

Нещодавня заява одного з лідерів «Опозиційного блоку» Олександра Вілкула про відмову його партії від державного фінансування стала закономірним результатом початку реформи партійних фінансів в Україні. Серед усіх нововведень закону про фінансування партій, ухваленого 8 жовтня минулого року, виділення бюджетних коштів шести парламентським політичним силам, стало не лише найпомітнішим, а і найбільш контроверсійним рішенням. Загалом бюджетне фінансування партій (а відповідні норми існують у більш ніж половині країн світу) практично ніде не знаходить підтримки серед населення. Не стала винятком і Україна: у листопаді 2015 р. лише 15% громадян схвалювали фінансування партій з бюджету,  тоді як  76% висловилися проти цього. Мотиви українців – як і мешканців інших держав зі схожими нормами – зрозумілі: вони не довіряють партіям і не розуміють, чому мають фінансувати їхню діяльність із власних кишень.

Відповідно, заяву «Опозиційного блоку» продиктувало його погано приховане бажання підвищити свою популярність в очах населення. Однак навіть украй прагматичний характер такої поведінки не знімає ширшої проблеми, важливим симптомом якої стало рішення «Опозиційного блоку»,   –  глибокої недовіри суспільства до самої ідеї державного фінансування. І хоча, здавалося б, саме лише суспільне незадоволення цією ініціативою не здатне зруйнувати реформу партійних фінансів, однак глибоко вкорінені традиції популізму в українській політиці загрожують тим, що опоненти реформи зможуть використати критичне ставлення суспільства до неї, аби зупинити чи загальмувати її хід. Так, приміром, сталося із першою спробою запровадити державне фінансування партій у 2003 р. – тоді відповідні норми не запрацювали і згодом були скасовані.

Саме лише державне фінансування не здатне досягти ключових цілей реформи партійних фінансів – обмежити вплив олігархів на партії та створити рівне конкурентне поле для партій із різними фінансовими можливостями. Для цього автори закону передбачили інші елементи, які мають діяти у зв’язці з бюджетними субсидіями: обмеження максимальних внесків, прискіпливі вимоги до прозорості партійних фінансів, санкції за порушення правил фінансування тощо. Державне фінансування, натомість, не лише дає змогу партіям витрачати кошти на власний розвиток, а і змушує їх нести більшу відповідальність за свої дії перед суспільством. Відмовившись від державних субсидій, «Опозиційний блок» визнав і те, що не готовий розумно витрачати гроші платників податків і звітувати перед суспільством за це.

Бюджетні кошти можуть стати не лише підмогою, а й викликом і для інших парламентських партій. Наприклад, згідно з офіційними звітами, Радикальна партія Олега Ляшка за перші два квартали витратила близько 440 тис. грн на свою статутну діяльність. Натомість найближчим часом вона отримає від держави майже 17 млн грн, які буде змушена використати до кінця року. Ситуація з «Народним фронтом» схожа: ця партія за перше півріччя витратила всього 1,3 млн грн, а за друге повинна буде використати 55 млн грн бюджетних грошей. Очевидно, що передбачена законодавством вимога до партій витрачати державні кошти спонукатиме їх бодай до розвитку власних регіональних організацій і місцевих осередків, які в більшості парламентських сил існують лише на папері (а у випадку Радикальної партії та «Народного фронту» не існують взагалі).

Зрозуміло, що чинна система бюджетного субсидування партій не ідеальна. До наступних парламентських виборів гроші з бюджету отримують лише партії, що набрали 5% на виборах 2014 р.  (починаючи з наступного виборчого циклу, бар’єр для отримання бюджетного фінансування знизиться до 2%). Така норма, включена до закону під тиском «Блоку Петра Порошенка», несправедливо дискредитує менші партії і обмежує конкуренцію з їхнього боку. Крім того, парламентські політичні сили зможуть витрачати державні гроші практично на будь-які потреби, окрім виборчих, що загрожує їх проїданням і посиленням критичного ставлення населення до державного фінансування партій. Аби уникнути останньої небезпеки, доцільно розглянути зарубіжний досвід певних країн, які вимагають від партій витрачати бюджетні кошти на чітко визначену діяльність, наприклад політичну освіту, залучення жінок до партійної діяльності, створення власних аналітичних підрозділів тощо.

Однак навіть така система бюджетного фінансування партій – безумовно, крок уперед. І аби відбивати атаки опонентів реформи партійних фінансів, які використовують непопулярність цього механізму, слід говорити і про ті елементи реформи, які знайдуть куди більшу підтримку громадян. Наприклад, зважаючи на вкрай низьку довіру громадян до партій, посилення державного регулювання фінансової діяльності партій і санкції за порушення партіями норм фінансування, вочевидь, цілком резонуватимуть із настроями переважної більшості українців. Зрештою, необхідно повсякчас наголошувати на тому, що державне фінансування партій в нинішніх умовах є – хай і довгостроковою – інвестицією громадян у кращу якість політичних партій і владних інституцій у майбутньому.